Загальні засади цивільного та господарського судочинства у сфері регулювання зобов’язальних відносин ґрунтуються на тому, що будь-яке зобов’язання має виконуватись належним чином. Так, зокрема, в ст. 526 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) безпосередньо вказано: «зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться».

Належне виконання зобов’язань, поряд із іншими умовами, передбачає необхідність дотримання строків (термінів) такого виконання, визначених відповідним договором чи актом цивільного або господарського законодавства.

Чинне законодавство України, покликане регулювати строки (терміни) виконання зобов’язань, не можна назвати досконалим, у зв’язку із чим на практиці виникають непоодинокі випадки різного тлумачення та застосування суб’єктами господарювання одних і тих же положень закону. Немає однозначності із цього питання і серед творців правосуддя.

Вказана ситуація створює передумови до виникнення потреби в детальному дослідженні та обґрунтуванні проблеми строків виконання зобов’язань юристами-практиками та науковцями з метою вироблення єдиної позиції з цього питання для подальшого її закріплення на законодавчому рівні.

У частині першій ст. 530 ЦК України визначено: «якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події». Частина перша вказаного положення закону цілком логічна, зрозуміла та не викликає жодних запитань.

Водночас частина друга вказаної статті визначає порядок виконання зобов’язання, якщо строк його виконання не визначений у договорі або визначений моментом пред’явлення вимоги. І ось тут виникають певні труднощі в застосуванні цієї статті, про які і піде мова у запропонованій статті.

Законодавець визначив, що у випадку, «якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений пред’явленням вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який строк. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства».

В той же час, нормотворець не зазначив: якої форми має бути вимога про виконання обов’язку боржником, які істотні умови вона повинна містити, яким чином пред’являтись і т.д. Вказана обставина породила чимало запитань і, як наслідок, призвела до різного трактування закону та його застосування на практиці.

Висловлене вище досить легко прослідкувати, проаналізувавши окремі постанови Вищого господарського суду України.

В п.11 Інформаційного листа "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" № 01-8/344 від 11 квітня 2005 року, Вищий господарський суд України на запитання: «чи може вважатися надіслання копії позовної заяви відповідачеві пред'явленням вимоги у розумінні частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України?» дав наступне роз’яснення господарським судам: «Надіслання сторонам копії позовної заяви і доданих до неї документів є виконанням позивачем, прокурором чи його заступником процесуального обов'язку, покладеного на них статтею 56 ГПК, а не пред'явленням вимоги боржникові» (прим.- виділено автором).

В той же час, Вищий господарський суд України, надаючи такі рекомендації місцевим та апеляційним господарським судам, сам подекуди займає абсолютно протилежну позицію, скасовуючи при цьому рішення, які прийняті із врахуванням вищезазначених роз’яснень.

Так, у своїй постанові № 13/428 від 15.02.2006 року Вищий господарський суд України при розгляді касаційної скарги /…/ на постанову апеляційного суду у справі № 13/428, не погодився із висновком апеляційної інстанції, який ґрунтувався на тому, що оскільки строки виконання зобов’язання (оплати поставленого товару) встановлені не були, то згідно ст. 530 ЦК України таке зобов’язання повинно виконуватись боржником в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором. Кредитор зазначену вимогу боржнику не висував, тому слід вважати, що строк виконання зобов’язання не настав, а відповідно, немає підстав і для задоволення позовних вимог.

Натомість, Вищий господарський суд України зазначив, що вказаний висновок апеляційної інстанції є помилковим, оскільки вимога про виконання зобов’язання була заявлена кредитором у позовній заяві. При цьому суд касаційної інстанції виходить з того, що законодавством не встановлено форми, змісту та порядку пред’явлення кредитором вимоги до боржника, а тому позовна заява позивача (кредитора) може вважатись вимогою у розумінні ст. 530 ЦК України.

Слід зазначити, що викладене вище розуміння Вищим господарським судом України положень ст. 530 ЦК України є непоодиноким, що підтверджується застосуванням такої позиції і при вирішенні інших господарських спорів. Зокрема, аналогічної думки притримувалась суддівська колегія касаційної інстанції України при винесенні постанови № 20/5 від 06.07.2006 року.

Верховний суд України досі не висловив свого бачення і розуміння цієї правової проблеми, тому питання на даний час залишається відкритим і вкрай актуальним.

Аналіз норм чинного законодавства України дозволяє сформулювати висновок, за яким направлення позовної заяви до суду та її копії відповідачу, на мій погляд, не слід розглядати як пред’явлення вимоги кредитора про виконання зобов’язання боржником. Вказане твердження ґрунтується на наступних міркуваннях.

Згідно із частиною першою ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України): «підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі – підприємства та організації), мають право звертатись до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням» (прим.- виділено автором).

Відповідно до частини першої ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України): «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів» (прим.- виділено автором).

Фактично із змісту вказаних статей випливає, що звернення до суду має відбуватись не в будь-який момент, і не з будь-якого приводу, а лише в чітко встановлених випадках:

звернення до суду в порядку господарського судочинства – у разі порушення чи оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів господарської дільності;

звернення до суду в порядку цивільного судочинства – у разі порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів осіб.

Порушення права кредитора при виконанні зобов’язання, строк якого не визначений у договорі або визначений моментом пред’явлення вимоги, виникає з огляду на статтю 530 ЦК України, через сім днів з моменту отримання такої вимоги. Якщо надіслання позовної заяви розглядати як вимогу кредитора, то в такому випадку у кредитора (позивача) відсутні підстави для звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів, оскільки такі права та інтереси жодним чином не порушені, не оспорюються та визнаються боржником на момент подання позовної заяви. Порушення матиме місце лише після спливу семиденного строку із того часу, коли боржник отримав позовну заяву кредитора.

Крім зазначеного, відповідно до частини першої ст. 56 ГПК України: «Позивач, прокурор чи його заступник зобов’язані при поданні позовної заяви надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає». Якщо розглядати позовну заяву як вимогу у розмінні ст. 530 ЦК України, то стає очевидним, що кредитор фактично надсилає боржнику не вимогу, а тільки її копію. Натомість із оригінальною вимогою він звертається до відповідного господарського суду, у якій просить суд вчинити ті чи інші дії, тобто всі його позовні вимоги звернені саме до суду, а не до безпосереднього боржника, хоча відповідно до чинного законодавства України вимоги про виконання зобов’язання повинні бути спрямовані до боржника.

Водночас, аналіз ст. 120 та ст.127 ЦПК України дозволяє стверджувати про те, що кредитор взагалі не звертається із вимогою до боржника, оскільки позовну заяву та її копії відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб він надсилає лише до суду, і вже суд надсилає копію заяви безпосередньо боржнику (відповідачу).

І якщо, з огляду на ст. 56 ГПК України, боржник - суб’єкт господарювання може виконати свої договірні зобов’язання до моменту призначення справи до розгляду, тобто вирішити питання про задоволення претензій кредитора поза межами судового процесу, за умови, звичайно, що йому вчасно надійшла позовна заява, то боржник (відповідач) у цивільному процесі взагалі позбавлений такої можливості. Відповідно до ст. 122 ЦК України суддя відкриває провадження у справі, про що постановляється ухвала, копія якої згідно із ст.127 ЦПК України одночасно із копіями позовної заяви та доданих до неї документів надсилається відповідачу, тобто кредитору. Таким чином, кредитор одночасно взнає про те, що він повинен виконати свої зобов’язання за договором, а також про те, що він вже є відповідачем, який нібито не виконав такі зобов’язання. Вказана ситуація сама по собі є абсурдною!

Як відомо, участь у судовому процесі пов’язана із необхідністю здійснення оплати судових витрат, які, як правило, покладаються на боржника (відповідача) за результатами судового розгляду спору.

Так, відповідно до частини 1 ст.89 ЦПК України: «…якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат із відповідача». Вказане означає, що навіть у тому випадку, коли боржник, дізнавшись із надісланої йому судом копії позовної заяви про вимогу кредитора, виконав своє зобов’язання у семиденний строк згідно із ч.2 ст. 530 ЦК України, він в будь-якому разі повинен сплатити всі понесені кредитором (позивачем) судові витрати, якщо того забажає кредитор і подасть до суду відповідну заяву. Звичайно ж, вказана позиція не може бути прийнятною, оскільки вона порушує права боржника, який належно виконав свої обов’язки із дотриманням всіх договірних зобов’язанням та вимог чинного законодавства України.

Підсумовуючи все вищевикладене, слід констатувати, що подання позовної заяви до суду та надіслання її копії відповідачу жодним чином не може розглядатись як пред’явлення вимоги у розумінні частини другої ст. 530 ЦК України, оскільки це може негативно вплинути на права та інтереси сумлінного кредитора.

Вирішити ж окреслену вище проблему неоднозначного підходу юристів до питання визначення форми пред’явлення вимоги боржнику, можливо, вдавшись до закріплення законодавцем у ЦК України вимог до форми та змісту такої вимоги, а також порядку її подання.